Кінопрограма культурного форуму «ДОНКУЛЬТ»

“Одинадцятий” (1928) – перша з трьох авангардистських стрічок, знятих Дзиґою Вертовим в Україні. Одинадцятий рік радянської влади – період індустріалізації, зведення Дніпровської ГЕС та інших індустріальних гігантів.
Режисер навмисне вирішив обійтися без “круглих дат”, щоб уникнути зайвого галасу та офіційних урочистостей. Камера фокусується тільки на праці, на будівництві нової соціалістичної дійсності в Україні.
Вертов казав, що “Одинадцятий” написано безпосередньо кінокамерою, без посередництва сценарію – це дозволило режисерові стверджувати, що він винайшов чисту кінематографічну мову (водночас глибоко соціалістичну), в якій камера безпосередньо фіксує сиру матерію життя.

Дзиґа Вертов (Давид Кауфман) – кінорежисер, один із засновників і теоретиків документального кіно. Після звільнення з «Совкіно» Вертов на запрошення Одеської кіностудії переїхав в Україну, де зняв три стрічки: «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), який часто називають одним із найкращих фільмів усіх часів, і «Ентузіазм» (1930). Остання робота стала першою українською звуковою стрічкою і першим звуковим фільмом Вертова. Ці картини не мали шаленого успіху в прокаті, однак переоцінити їхній вплив на подальший розвиток документального кіно неможливо.

Музичний супровід до фільму створено українським композитором Антоном Байбаковим. Антон Байбаков пише музику з 1998-го. Незалежний виконавець, що співпрацює з відомими українськими музичними гуртами (ДахаБраха, Катя Chilly), працює як звукорежисер кіно

Травень 2014 року. Неподалік від міста Алчевськ, в садибі Мсциховського (с. Селезнівка), зібрались Сергій Жадан, Олексій Ворсоба, Влад Крейммер та Ольга Михайлюк для роботи над музично-літературним твором «Розділові». Усе відбувається в ритмі вальсу.
Вадим Ільков народився в 1972 році в Донецьку. Оператор-постановник багатьох документальних та анімаційних стрічок як на базі кіностудії ім. Довженка, так і незалежного виробництва.

Історія людини, яка народилася минулого століття, в країні й місті, яких вже немає на карті. Він постійно повертається до міста, де лише два пологових будинки, два заводи та два цвинтаря. Навіщо?
Переможець Національного конкурсу МКФ “Молодість” 2013.
Олександр Ратій – режисер. Народився в Алчевську. У 2009 на запрошення професора О. Одинця відвідував його майстерню як вільний слухач, а у наступному році вступив до неї студентом у Київський інститут театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Володар головного призу в Національній секції кінофестивалю «Молодість» за документальний фільм «Повернення» (2013).

«Краматорськ – це місто великих заводів, брудного повітря, і розбитих доріг, всього того, що мені не подобалося у рідному Донецьку, але за чим я тепер сумую.»

Пьотр Армяновський – художник, перформер, режисер. Народився в Донецьку 1985 року. Освіта вища технічна. Брав активну участь у соціально-політичному житті. Має відзнаку «Подяка Центральної виборчої комісії України».
Дискусія з режисером.

Фільм було знято в одному з районів міста Донецьк біля 5-ти зіркового футбольного стадіону, у стрічці показані його соціальні та просторові контрасти.
Фільм було презентовано на Міжнародному документальному фестивалі в Тенеріфе
Крістіан План – незалежний режисер-документаліст з Німеччини. Займається відео, дизайном та фотографією. Вивчав аудіовізуальні комунікації в Pompeu Fabra University (Іспанія).

Погляд зсередини на організацію і проведення виборів народних депутатів. Стрічка демонструє, наскільки це екстремально й нудно водночас. «М’ясокомбінат» – це спроба зрозуміти, хто і як визначає наше майбутнє, а також розповісти про те, що об’єднує та розділяє людей та про гумор, який виникає після безсонних ночей.
Пьотр Армяновський – художник, перформер, режисер. «М’ясокомбінат» – його дебютний документальний фільм.

Ентузіазм (Симфонія Донбасу) — перший український звуковий фільм. Знятий 1930 року метром світового кіноавангарду Дзиґою Вертовим, він був першим кінотвором, в якому реальні промислові та буденні звуки слугували створенню музичного образу, а не лише ілюстрації візуального ряду. Присвячений першому п’ятирічному плану, фільм оспівує індустріалізацію, колективізацію, пропагує боротьбу з неписьменністю та релігією. Ентузіазм було знято в рік початку згортання програми українізації, ознаки якої на Донбасі ще рясно фіксує камера оператора Бориса Цейтліна.
Дзиґа Вертов (Давид Кауфман) – кінорежисер, один із засновників і теоретиків документального кіно. Після звільнення з «Совкіно» Вертов на запрошення Одеської кіностудії переїхав в Україну, де зняв три стрічки: «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), який часто називають одним із найкращих фільмів усіх часів, і «Ентузіазм» (1930).

Це історія з життя шахтаря, жителя типового індустріального селища, зобов’язаного своїм існуванням Шахті. Він один з багатьох жителів, які загрузли у своїх звичках і традиціях, підкоряючись лідерам і принижуючи аутсайдерів. Герою не пощастило — він виявився аутсайдером. І весь цей звичний уклад життя змінюється одного разу вранці, коли в населений пункт приїжджає молода вчителька української мови. Між нею та цим місцевим молодиком, якого усі кличуть Стволовим, спалахують романтичні почуття.

В фільмі показані перші дні після відкриття балетної школи Писарева в Донецькому оперному театрі. Діти повернулися в місто після літніх канікул, і продовжують займатися, незважаючи на активні бойові дії.
Антон Бухало – режисер-дебютант, почав знімати 4 роки тому. Працював відеожурналістом в Донецькій та Луганській областях. «Балет Болить» – це перша документальна стрічка режисера.

Події фільму розгортаються у Макіївці (Донецька область). В 13 років Миколка добився кохання від шкільної красуні Ані, став крадієм, вкравши золотий годинник в одного старого сусіда, який належав його покійній дружині. Старий дідусь втратив єдину цінність, яка пов’язувала його з життям, він вмирає, а хлопчик Миколка ніколи вже не виправить свою помилку…
Ярослав Васюткевич – режисер, куратор. Народився в Баку. З 1992 мешкав у Донецьку. Заснував експериментальну студію «Нові режисери». Був засновником і куратором фестивалю короткого метру «Другие территории», Донецьк. 2010 – 2011 навчався на вищих курсах сценаристів та режисерів у Москві. З 2012 керівник студії CINEBUS. З 2014 мешкає в Києві. Учасник різних фестивалів та конкурсів.

Відчуваючи тиск і нерозуміння з боку дівчини, родини та односельців і прагнучи назавжди залишити рідне село в охопленому війною Донбасі, молодий художник Гена одну за одною долає перешкоди.
Прагнучи миру, можливості творчої самореалізації і ствердження своїх громадянських позицій, хлопець вирішує втекти до Києва. До автобусу в краще життя залишаються лічені години, але тут на його шляху постає справжня та доволі серйозна перешкода, що може лишити його життя…
Вофка Соловей – молодий і талановитий українець, уродженець Херсонщини, який вже понад 15 років живе і працює в Голівуді. Фотограф, композитор, режисер – у 2014 зняв у зоні АТО перший художній короткометражний фільм «Міна».
Пьотр Армяновський – перформер, режисер, драматург. Народився в Донецьку. Навчався у студії Камерного театру «Жуки», у режисерсько-драматургічній лабораторії при театрі ім. Л. Курбаса, у Марини Абрамович, Кліма. Ініціатор «театру на», фестивалю «Дні сучасної української драми в Донецьку».

Про робітничу мобілізацію і страйки в кінці 1980-х, роль шахтарського руху для новітньої історії України, про надії та розчарування шахтарів Донбасу.
Деніел Джей Валковіц – професор в Університеті Нью-Йорка, фахівець з робітничої, міської та публічної історії. Автор праці «Говорять робітники Донбасу: виживання та ідентичність в новій Україні», написаної у співпраці з Л’юїсом Сігельбаумом (Workers of the Donbass Speak: Survival and Identity in the New Ukraine, 1995).

Екранізація однойменної повісті Бориса Горбатова про «героїчне життя та боротьбу» Донбасу за часів німецької окупації. Родина заводського майстра Тараса Яценка не може евакуюватися з міста через хворобу його онуки Марійки. Сам Тарас впевнений, що незабаром усе минеться, треба лише чекати й не коритися ворогу. Тим не менше, реальність війни зводить нанівець усі спроби дистанціюватися від конфлікту. Усе більше людей довкола Яценка затягує у вир війни.
Фільм, що отримав золоту медаль на VII МКФ у Венеції (1946), став, на жаль, знову актуальним у зв’язку з війною в Донецькій і Луганській областях.

В українському селі справляють напівкарнавальну церемонію в застарілому радянському стилі. Аж раптом – шахта – така ж нещадна, як тюрма. Щоб захиститися від хаосу, всі ховаються за своїми реєстраційними номерами, як талісманами. Камера переносить глядачів глибоко в надра землі, яка поглинає і водночас годує, зігріває і просвітлює своїх дітей. У цей убогий, виснажливий, задушливий, тьмяний і тісний світ повзком вторгаються, брязкаючи металом і здіймаючи пил, зігнуті чоловіки. Свято, означене кількома надувними кульками, дає цим чоловікам трохи перепочити від повсякденності. Та чи справді їм дихається легше на поверхні?

Ґаель Мокaер народився в місті Байонна (Франція) 1972 року. Дитинство Мокаера пройшло у Франції та Африці. Був режисером документальних фільмів і військовим журналістом у таких країнах, як Мадагаскар, Ліван, Ірак та Україна. У 2009 році, разом із фотографом Юрієм Білаком, приїздить до України, де починає зйомки фільму «День шахтаря». Зйомки завершилися 2013 року. З 2010 – головний режисер документального серіалу про Гвінею «Кіндія».